Опустіло місто і з вікон ніхто не визирає більше. Вікна наче стали якісь прозорі, повітряні, примарні. Схожі на бійниці.
Пусті багатоповерхівки, пусті двори. Така гнітюча чорна тиша, що аж дзвенить. Дзвенить воронами і псами, обшарпаними блохастими голубами, тріскучими зміями. Але не людьми. Людей нема вже.
Я дуже добре знаю, що я живу, завдячуючи тим, хто був до мене. До кого дотягнулись червоні руки нашого сусіда. Вони спинами своїми і грудьми не дали ворогу дійти до мене. Червоний від крові стілець, на якому я сиджу – моя пам’ять про загиблих, моя їм шана, моя довічна вдячність. Я кожному вклоняюсь і в небо посилаю думки.